Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України

  • ЦДАМЛМ

  • Lions

    ЦДАМЛМ

  • Snowalker

    Колектив

  • Howling

    Укрінформ

  • Sunbathing

    SOS Архів



lorem

















2019

11 Липня

У рамках віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо 18-те інформаційне повідомлення, присвячене представнику «Розстріляного відродження», українському актору театру і кіно Степану Васильовичу Шагайді (1896–1938).

Детальніше

Степан Шагайда народився 9 січня 1896 р. у с. Білоголови на Тернопільщині у бідній родині. У 1909 р. його родина у пошуках заробітку переїхала до с. Деветин (Боснія), де він співав у церковному хорі. У 1912–1914 рр. був послушником у Почаївській лаврі, де навчався малярству при іконописній майстерні. У 1915–1918 рр. працював санітаром, комірником, столяром котельноливарного заводу. У квітні 1918 р. вступив до І сотні Богданівського полку Січових стрільців, потім служив в особистій охороні гетьмана П. Скоропадського. У 1920 р. вступив добровольцем до Червоної армії. Брав участь у полковому драматично-хоровому гуртку. Після розформування полку у 1922 р. вступив до театральної студії «Березіль», де у 1922–1928 рр. навчався акторської майстерності. З 1922 р. був актором театру «Березіль» (м. Київ, від 1926 – м. Харків), де створював героїчні й комедійні образи: Пана («Газ» Кайзера, 1923), Сірого Вовка («Жакерія» Меріме, 1925), Лавра («Комуна в степах» Куліша, 1925), Шмигельського («Сава Чалий» Карпенко-Карого, 1927), диякона Гордія («Вендетта»), пана і поліцейського («За двома зайцями»).

У 1924 р. дебютував у кінематографі та знявся в кількох фільмах, серед них: «Вася-реформатор» О.П. Довженка (1926).

Після переїзду театру «Березіль» до Харкова восени 1926 р. створив низку образів у виставах «Пролог» Л. Курбаса і С. Бондарчука, «Бронепоїзд 14 – 69» за п’єсою В. Іванова, «Король бавиться» В. Гюго, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого.

Влітку 1928 р. Степан Шагайда залишив театр, щоб працювати у кіно. У 1927–1930 рр. на Одеській кіностудії знявся у фільмах «Дитина з лісу», «Перлина Семираміди» (1929), «Крокувати заважають», «Охоронець музею», «Перекоп» (1930); «Тобі дарую» (1930). У 1931 р. виконав головну роль в історичній драмі «Кармелюк», постановку якої Ф. Лопатинський розпочав на Одеській студії, а завершив на Київській кінофабриці. Разом зі знімальною групою Степан Шагайда переїхав до Києва, де продовжив працювати у наступні роки. У 1927–1937 знявся в 26 художніх фільмах Одеської і Київської кіностудій (реж. І. Кавалерідзе, Ф. Лопатинський, І. Пир’єв та ін.). Найвідоміші стрічки 1930-х років за його участі: «Тобі дарую» (1930), «П’ять наречених» (1930), «Іван» (1932), «Кришталевий палац» (1934), «Аероград» (1935).

Також Степан Шагайда відомий як автор спогадів про О. Довженка «Моя робота в „Аерограді“», віршів. Товаришував і співпрацював із Лесем Курбасом.

Після арешту Курбаса в 1933 р. працював у трупі Українського драматичного театру імені Т. Шевченка в Харкові.

19 жовтня 1937 р. Степан Шагайда був заарештований НКВС разом з багатьма українськими кінематографістами за критику у застільній компанії політики влади під час голоду у Поволжі. Засуджений судовою «трійкою» до страти за шпигунство на користь Польщі і антирадянську агітацію. 12 січня 1938 р. розстріляний. Реабілітований посмертно у 1958 р.

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік.




19 Червня

У рамках нового віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо 17-те інформаційне повідомлення, присвячене представнику «Розстріляного відродження», українському поету і літературознавцю Павлу Петровичу Филиповичу (псевд. П. Зорев) (1891–1937).

Детальніше

Павло Филипович народився 2 жовтня 1891 р. у с. Кайтанівка на Черкащині у родині священника. Освіту здобував у Златопільській гімназії і Колегії Павла Галагана у м. Києві. У 1910–1915 рр. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира. Після навчання залишився працювати в університеті, який з 1920 р. носив назву Київський інститут народної освіти (доцентом, потім – професором – до 1935 р). Тут він разом з М. Зеровим вів семінар з історії української літератури.

В якості літературного критика працював у часописі «Книгар» (за редакцією В. Старого і М. Зерова) та при ВУАН. Публікував праці з історії української літератури і редагував літературні збірники. Став одним з найвідоміших представників школи порівняльно-історичного методу в українському літературознавстві.

У громадському житті Павло Филипович активної участі не брав і ніколи не належав до жодної з політичних партій, що, втім, не врятувало його від політичних репресій.

Павло Филипович почав писати російською у 1910 р. під псевдонімом П. Зорев, друкувався у журналах «Куранти», «Вісник Європи», «Завіти». У 1917 р. перейшов на українську мову. Його ранні поезії належали до напряму «символізм». У 1917 р. опублікована його праця про життя і творчість поета Є. Баратинського. У 1919 р. публікувався у збірнику символістів «Музагет».

Є автором двох збірок поезій: «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Від початку 1920-х років Павло Филипович належав до літературної групи «неокласиків». Під час літературної дискусії 1925–1928 рр. обстоював тезу про те, що українська література повинна ґрунтуватися на досягненнях класичної світової літератури і має бути вільною від кон’юнктурних ідеологічних настанов. Будучи поетом-неокласиком, орієнтувався на західноєвропейські і класичні традиції, вороже сприймав комуністичні методи впливу на літераторів.

Павло Филипович також перекладав на українську твори Ш. Бодлера, П. Верлена, П. Беранже, О. Пушкіна, В. Брюсова, Є. Баратинського. Як літературознавець Павло Филипович відомий працями «О. Олесь» (1925), «До історії українського романтизму» (1924) «Рилеєв і Державін» (1926), «Шляхи Франкової поезії» (1926), «Пушкін в українській літературі» (1927). Публікував статті про Є. Баратинського, І. Франка, О. Олеся, Лесю Українку, О. Кобилянську, М. Коцюбинського, П. Тичину, Я. Савченка, М. Рильського, М. Семенка та ін. Став одним із засновників сучасного шевченкознавства (видав праці «Шевченко і романтизм» (1924), «Шевченко і Гребінка» (1925), «Шевченко і декабристи» (1926), «До студіювання Шевченка та його доби» (1925)). У серпні 1935 р. Павло Филипович був заарештований працівниками НКВС разом з М. Зеровим і звинувачений у приналежності до «шпигунсько-терористичної організації», що нібито існувала на базі їхнього семінару з української літератури. На початку 1936 р. засуджений до страти, але згодом вирок було замінено на 10-річний термін ув’язнення. Покарання відбував на Медвежій горі та на Соловках.

3 листопада 1937 р. Павло Филипович був страчений в урочищі Сандармох (нині – Карелія, РФ) разом з сотнями інших в’язнів Соловків. Була репресована й дружина поета Марія Филипович, яку у 1938 р. заслано в м. Караганду. У січні 1958 р. Павло Филипович був реабілітований за відсутністю складу злочину.

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік.




23 Травня

У рамках нового віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо 16-те інформаційне повідомлення, присвячене представнику «Розстріляного відродження», українському письменнику, науковцю, бандуристу, композитору, етнографу, мистецтвознавцю і театральному діячу Гнату Мартиновичу Хоткевичу (псевд. Гнат Галайда) (1878–1938).

Детальніше

Гнат Хоткевич народився 12 січня 1878 р. у м. Харкові у польсько-українській міщанській родині. Освіту здобував у Харківському реальному училищі (закінчив 1894 р.) та на технічному факультеті Харківського технологічного інституту (1902 р.). У 1899 р. під час навчання організував виступ кобзарів і ліриків а ХІ археологічному з’їзді у Харкові.

У 1900 р. працював залізничним інженером, у 1901 р. розробив перший у світі проект дизельного поїзда. Під час революційних подій 1905 р. очолював політичні страйки, за що переслідувався владою. У 1906 р. емігрував до Львова (Австро-Угорська імперія). Виступав у Галичині і Буковині з концертами українських народних пісень у супроводі бандури і скрипки. У 1909 р. заснував Гуцульський театр у с.Красноїлля.

У 1912 р. повернувся до Києва, де виступав з лекціями на музичну тематику, продовжував концерти з бандурою, а також заснував перший в Україні Робітничий театр (1912–1914 рр., 50 вистав). У 1913 р. став редактором літературного журналу «Вісник культури і життя». З 1912 р. був на обліку Харківського губернського жандармського управління і після початку Першої світової як неблагонадійний висланий у 1915 р. до Воронежа, де мешкав до революції 1917 р.

Гнат Хоткевич засуджував більшовицьку окупацію України, але з 1920 р. знову почав брати участь у літературно-мистецькому житті. Створив Харківський національний хор, у 1922 р. організував вокальний квартет з акторів Харківського оперного театру. У 1924 р. очолив вокальне товариство «Митус». У 1920–1928 рр. викладав українську мову і літературу в Деркачівському зоотехнікумі, у 1926–1932 рр. керував класом бандури у Харківському музично-драматичному інституті. У 1930 р. видав «Підручник гри на бандурі», все життя працював над вдосконаленням техніки гри на цьому інструменті і написав низку композицій («Байда», «Нечай», «Буря на Чорному морі» та ін.). У 1928–1932 рр. був художнім керівником Полтавської капели бандуристів.

Літературну діяльність Гнат Хоткевич розпочав у 1897 р. з публікації оповідання «Грузинка» у львівському журналі «Зоря». Інші відомі оповідання автора – «Блудний син» (1898), «Різдвяний вечір» (1899), цикли оповідань «Життєві аналогії» (1897–1901), «Гуцульські образки» (1914–15). У 1914 р. вийшла збірка «Гірські акварелі». Популярними є повісті Гната Хоткевича – романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа» (1911), «Авірон» (1928), тетралогія «Богдан Хмельницький» (1929) і незакінчена тетралогія повістей «Тарас Шевченко». У 1928–1932 рр. були опубліковані його «Твори у 8 томах».

Драматичні твори Гната Хоткевича (п’єси «Лихоліттє» (1905), «Довбуш» (1909), «Гуцульський рік» (1910), «Непросте» (1911), «О полку Ігоревім» (1926)) часто ставилися у Гуцульському та Робітничому театрах.

Як літературознавець і мистецтвознавець Гнат Хоткевич відомий творами «Григорій Савич Сковорода» (1920), «Народний і середньовічний театр у Галичині» (1924), «Музичні інструменти українського народу» (1930), «Театр 1848 року» (1932).

У 1932 р. радянська влада поновила переслідування митця. Він був чудовим організатором і пропагандистом українського мистецтва, що призвело до звинувачень у націоналізмі. Гнат Хоткевич був звільнений з посади, а його твори заборонені. У 1934 р. важко травмувався, потрапивши під потяг. Постійно перебуваючи під таємним наглядом, митець у 1937 р. викликався до НКВС на допити як свідок і обвинувачений у змові і шпигунстві. 29 вересня 1938 р. Гнат Хоткевич засуджений особливою трійкою УНКВС по Харківській області до розстрілу «за шпигунство на користь Німеччини». Вирок виконано 8 жовтня 1938 р. 11 травня 1956 р. Гнат Хоткевич був реабілітований посмертно, а у 1966 р. видано його «Твори у 2-х томах».

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік.




15 Квітня

У рамках віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо 15-те інформаційне повідомлення, присвячене представнику «Розстріляного відродження», українському поету і прозаїку Миколі Хвильовому (справжнє ім’я – Фітільов Микола Григорович) (1893–1933).

Детальніше

Микола Хвильовий народився 13 грудня 1893 р. у с. Тростянець на Харківщині у родині вчителів. Освіту здобував у початковій школі в с. Колонтаєві, Охтирській гімназії та Богодухівській гімназії, з 4 класу якої був відрахований за участь у революційному русі (закінчив її екстерном у 1916 р.). У цей час підробляв слюсарем у ремісничій школі, у волосній управі с. Рублівка та місцевій «Просвіті».

У 1916 р. Микола Хвильовий був мобілізований до армії. У 1917 р. був підпільним агітатором за більшовиків. У 1918 р. обраний сільським головою с. Рублівка. Наприкінці 1918 р. сформував повстанський загін, який воював на Харківщині проти Гетьманату і Директорії. У 1919 р. одружився з вчителькою Катериною Гащенко, яка народила йому доньку Іраїду (шлюб невдовзі розпався).

У 1921 р. переїхав до Харкова, де спершу працював на заводах. Одружився вдруге з Юлією Уманцевою. Після проголошення владою курсу на українізацію взяв активну участь у літературно-художньому житті Харкова, став засновником літературних організацій «Гарт» (1923); студії «Урбіно» (прообразу ВАПЛІТЕ) (1924); ВАПЛІТЕ (1926), ВУСПП (1927), Пролітфронт (1930). У 1927–1928 рр. письменник перебував на лікуванні у Берліні, Відні, Парижі.

Микола Хвильовий почав писати після переїзду до Харкова. У 1921 р. став друкуватися у харківських газетах, альманахах «Штабель», «На сполох». Видав збірки віршів «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), збірку новел «Сині етюди» (1922). У 1923 р. опублікував новелу «Я романтика». У 1925 р. опублікував у газеті «Культура і побут» статтю «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», якою започаткував літературну дискусію 1925–1928 рр. Письменник продовжував участь у дискусії шляхом публікації книг памфлетів «Камо грядеши?» (1925), «Думки проти течії» (1926) (за самостійний розвиток української літератури), серії памфлетів «Апологети писаризму» (1926), а також написання статті «Україна чи Малоросія» (видана в 1990 р.). У своїх творах він закликав нових українських письменників припинити наслідувати Москву (гасло «Геть від Москви!») й переорієнтуватися на «психологічну Європу», рішуче боровся проти «мистецького масовізму».

У квітні 1926 р. Миколу Хвильового було звинувачено в поширенні антиросійських настроїв, після чого письменника піддали цькуванню і назвали разом з О. Шумським і М. Волобуєвим ідеологом течії «націонал-ухильництва» в комуністичній партії. Гострій критиці був підданий роман «Вальдшнепи» (1927 р.), де порушувалися проблеми національно-культурного відродження України. У 1926–1928 рр. М. Хвильовий розкаявся і засудив свої погляди, щоб врятувати ВАПЛІТЕ від репресій. У січні 1928 р. ВАПЛІТЕ вимушено саморозпустилась. Останнє прижиттєве видання письменника – «Повісті про санаторну зону» (1933).

З 1930 р. М. Хвильовий разом з багатьма українськими письменниками проживав у харківському будинку «Слово». Після арешту М. Ялового у квітні 1933 р. Микола Хвильовий 13 травня 1933 р. вчинив самогубство. В передсмертній записці заявив, що не розуміє причин переслідування владою цілого покоління вірних їй письменників. Ці дві події започаткували серію репресій проти діячів української культури, яких пізніше названо «Розстріляним відродженням». Згідно з дослідженням Л. Салимонович, до 1938 р. було репресовано мешканців 40 квартир з 66 будинку «Слово».

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік.




28 Березня

У рамках віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо 14-те інформаційне повідомлення, присвячене представнику «Розстріляного відродження», українському поету Михайлу Васильовичу Семенку (псевд. Михайль Семенко) (1892–1937). Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України є однією з небагатьох установ, у якій зберігається документальна спадщина цієї непересічної особистості.

Детальніше

Михайль Семенко народився 31 грудня 1892 р. у с. Кибинці на Полтавщині у родині земського писаря і письменниці. Освіту здобував у Курському реальному училищі та Петербурзькому психоневрологічному інституті. У 1914 р. мобілізований до армії. Служив телеграфістом у Владивостоці, де одружився на Л. І. Горенко, з якою прожив 3 роки. У 1918 р. повернувся в Україну, взяв активну участь у суспільно-політичному житті. Редагував журнал «Мистецтво», у 1920 р. видав разом з М. Любченком та О. Слісаренком «Альманах трьох». У 1924–1927 рр. працював головним редактором на Одеській кінофабриці ВУФКУ. У 1926–1936 рр. був одружений на актрисі Н. М. Ужвій, яка у 1927 р. народила йому сина Михайла. Поет постійно мешкав у Харкові, але часто бував у Києві на літературних вечорах.

Михайль Семенко у збірці поезій «Кверофутуризм» (1914) виступив як основоположник і теоретик мистецького напряму «український футуризм». У 1919 р. заснував у Києві літературно-мистецьку групу авангардистів та символістів «Флямінго» і однойменну друкарню. До об’єднання входили Г. Шкурупій, В. Ярошенко, О. Слісаренко, А. Петрицький та ін. У 1921 р. створив «Ударну групу поетів-футуристів», яка була перейменована на асоціацію панфутуристів «Аспанфут» (1922–1924 рр.). Він закликав українських письменників доби НЕПу до об’єднання довкола єдиної мети – європеїзації української поезії. Під тиском літературних критиків погляди митця «полівішали» і він реорганізував «Аспанфут» в «Комункульт» (1924 р.). У 1927 р. Михайль Семенко заснував нову групу футуристів «Нова генерація» (1927–1930 рр.), до якої увійшли Д. Бузько, Г. Шкурупій, О. Полторацький, В. Меллер, А. Петрицький та ін.

Перші збірки Михайль Семенко видав у 1913–1914 рр. («Prelude», «Дерзання», «Кверофутуризм»). Найбільш відомими стали збірки поета «П’єро кохає» (1918), «П’єро здається» (1918), «Дев’ять поем» (1918), «П’єро мертвопетлює» (1919), «В садах безрозних» (1919), «Кабле-поема за океан» (1921), «Проміння погроз» (1921), «Кобзар» (1924), «Збірка творів у трьох томах» (1929–1931) та футпоеми «Ліліт» (1918), «Тов. Сонце» (1919), «Дві поезофільми» (1919).

Наприкінці 1920-х рр. він вимушено відрікся від футуризму і видав соцреалістичні збірки «Європа й ми» (1929), «Сучасні вірші» (1931), «З радянського щоденника» (1932), «Міжнародні діла» (1933). Під тиском комуністичної машини, яка обмежувала творчу свободу поета і примушувала виконувати замовлення на соціальну тематику, М. Семенко майже відійшов від літературного процесу. Його самокритичний вірш-покаяння «Починаю рядовим» (1932) засвідчив остаточний крах футуризму в Україні. Втім, намагання писати у 1930-х рр. у стилі соцреалізму не врятувало поета від переслідувань, він разом з іншими авангардистами постійно звинувачувався у формалізмі і націоналізмі. Після чергового виступу у Києві Михайль Семенко був заарештований НКВС 26 квітня 1937 р. за звинуваченнями в участі в неіснуючій «Українській фашистській націоналістичній терористичній організації», плануванні замаху на С. В. Косіора і повалення радянської влади з допомогою Німеччини. Після тривалих жорстоких допитів 4 вересня 1937 р. написав «зізнання» у всіх звинуваченнях. 23 жовтня 1937 р. на засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР Михайля Семенка було засуджено до розстрілу з конфіскацією майна. 24 жовтня 1937 р. поет був розстріляний у київській в’язниці. Похований у братській могилі в Биківні. Михайль Семенко був реабілітований посмертно 17 квітня 1957 р.

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік.




7 Лютого

У рамках віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо 13-те інформаційне повідомлення, присвячене представнику «Розстріляного відродження», українському поету-неокласику, літературознавцю, перекладачу Михайлу Опанасовичу Драй-Хмарі (справж. прізв. Драй) (1889–1939).

Детальніше

Михайло Драй-Хмара народився 10 жовтня 1889 р. (за н. с.) у с. Малі Канівці на Черкащині у заможній родині писаря. Освіту здобував у початковій школі в Золотоноші та Черкаській гімназії (1902–1906 рр.). У 1906–1910 рр. навчався в елітній колегії Павла Галагана в Києві. У 1910–1915 рр. був студентом історико-філологічного факультету Київського університету. У 1914 р. одружився з гімназисткою Ніною Длугопольською. Будучи здібним науковцем, залишився працювати на кафедрі слов’янознавства. У 1913–1917 рр. був у закордонному відрядженні, досліджував фонди архівів та бібліотек Угорщини, Румунії, Хорватії, з 1915 р. після евакуації Київського університету до Саратова працював у Петроградському університеті. У 1917 р. Михайло Драй-Хмара повернувся в Україну, де займався викладацькою і літературною діяльністю. У 1918–1923 рр. був професором кафедри слов’янської філології Кам’янець-Подільського університету (де у 1920 р. видав підручник «Слов’янознавство»), у 1923–1929 рр. – професором кафедри українознавства Київського медичного інституту, у 1930–1933 рр. працював у Науково-дослідному інституті мовознавства при ВУАН.

Перші вірші (наприклад, «Девушка в алой косынке») Михайло Драй-Хмара писав російською мовою в роки навчання в колегії, друкувався у журналі «Лукоморье». Українською почав писати в Кам’янці. Свої поезії та переклади публікував у журналах «Буяння», «Нова думка», газеті «Червона правда».

Перша збірка віршів «Проростень» була видана у 1926 р. у Києві. Вона стала єдиною, яка вийшла за життя поета. Дві інші – «Сонячні марші» та «Залізний горизонт» – були видані у 1969 р. Найвідомішим твором поета є сонет «Лебеді», надрукований у 1928 р. і присвячений захисту від переслідувань «п’ятірного грона» товаришів-неокласиків (М. Рильського, М. Зерова, П. Филиповича, О. Бургардта). Після цього почалися переслідування вже самого Михайла Драй-Хмари, він практично втратив можливість друкуватися.

Михайло Драй-Хмара також був відомим перекладачем. Вільно володів 19 мовами. Перекладав твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, С. Цвейга, Ш. Бодлера, П. Верлена, Данте та ін.

21 березня 1933 р. був вперше заарештований за обвинуваченням у контрреволюційній діяльності, звільнений у травні. Після цього митець не міг влаштуватися на роботу і друкувати праці. 6 вересня 1935 р. заарештований удруге, був одним з небагатьох, хто не визнав своєї вини. Засуджений до 5 років заслання на Колимі. 27 травня 1938 р. вже в таборі йому додали ще 10 років ув’язнення «за участь у антирадянській організації і антирадянську пропаганду» серед ув’язнених. Життя Михайла Драй-Хмари обірвалося 19 січня 1939 р. За офіційною версією, він помер у таборі від серцевого нападу, але за свідченнями інших в’язнів табору, поет був застрелений одним з охоронців. У 1989 р. Михайло Драй-Хмара був посмертно реабілітований за відсутністю складу злочину.


Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік



17 Січня

У рамках віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо дванадцяте інформаційне повідомлення, присвячене представнику «Розстріляного відродження», українському поету, перекладачу та архівісту Володимиру Євтимовичу Свідзинському (1885–1941).

Детальніше

Володимир Свідзинський народився 8 жовтня 1885 р. у с. Маянів Подільської губернії (нині Вінницька обл.) у родині священика. Освіту здобував у Тиврівському духовному училищі, яке закінчив у 1899 р., та у Кам'янець-Подільській духовній семінарії, з якої був відрахований на 4 курсі. З 1906 р. по 1913 р. навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, але не складав державні екзамени і тому не отримав диплом про вищу освіту.

У 1913 р. повернувся на Вінничину, де за завданням від Подільської земської управи зібрав статистичні відомості про тисячі ткацьких господарств, потім опубліковані у нарисі «Ткацький промисел» (1916). У 1915 р. переїхав до Житомира, де до 1916 р. працював канцелярським служителем та обліковим урядовцем у Волинській контрольній палаті.

У березні 1916 р. мобілізований у якості помічника контролера в штаб 7-ї армії, яка воювала на Галичині. 14 березня 1918 р. демобілізований та переїхав до м. Кам'янця-Подільського, де з жовтня 1918 р. був редактором у видавництві Подільської управи. У 1919–1920 рр. був вільним слухачем історико-філологічного факультету Кам'янець-Подільського державного українського університету.

Після встановлення в місті радянської влади у листопаді 1920 р. працював редактором у видавничому відділі народної освіти політвиконкому. Одружився з вчителькою Зінаїдою Сулковською, а у 1921 р. у них народилася донька Мирослава. З 1921 р. працював архіваріусом у Кам'янець-Подільському університеті та завідувачем повітового архіву. З 1923 р. до 1925 р. завідував новоствореним Кам'янець-Подільським окружним архівним управлінням. Займався виявленням в архівах і музеях греко-католицьких метрик, стародруків і рукописних книг. Писав наукові статті на соціально-економічну тематику.

У жовтні 1925 р. переїхав до Харкова, де до 1941 р. працював редактором у журналі «Червоний шлях» (з 1936 р. – «Літературний журнал»), а з 1930 р. – у газеті «Червона армія». З 1936 р. був членом Спілки письменників СРСР.

В. Свідзинський почав друкуватися у 1912 р. – в журналі «Українська хата» опубліковано його перший вірш «Давно, давно тебе я жду…». У 1919–1920 рр. публікував у часописі «Освіта», газеті «Наш шлях» та журналі «Нова думка» вірші («Знову в душі моїй…», «Пісенька» та ін.), статті («Народні українські пісні про останню світову війну») та поему «Сон озеро» (1920).

У 1922 р. у Кам'янці-Подільському видав першу збірку «Ліричні поезії».

У 1927 р. у Харкові вийшла друга поетична збірка «Вересень». Після 1927 р. вірші поета не друкували, звинувативши його у фаталізмі. Остання збірка «Поезії» була опублікована у 1940 р. у Києві. Більшість творів В. Свідзинського (вірші, балади, казки) залишились у вигляді рукописів і були спалені після його загибелі.

В. Свідзинський багато перекладав з іспанської, французької, польської мови. Найкращими визнані переклади історичного нарису І. Іванова «Халдеї» (1920), поеми «Слово о полку Ігоревім» (1938) та комедій Арістофана (1939).

В. Свідзинський трагічно загинув 18 жовтня 1941 р. у с. Непокрите Харківської обл. Під час наближення німецьких військ до Харкова загони НКВД арештовували всіх представників української інтелігенції, які не евакуювалися. В. Свідзинський мав талон на евакуацію до м. Актобе (Казахстан), але за сімейними обставинами затримався у Харкові. 27 вересня 1941 р. був заарештований за звинуваченням в антирадянській агітації і відправлений під конвоєм на схід. Конвоїри під загрозою оточення конвою зігнали арештантів до покинутого будинку і підпалили його. Рідні поета нічого не знали про його долю до 1964 р., коли отримали довідки про його смерть у 1941 р. за нез’ясованих обставин та про посмертну реабілітацію за відсутністю складу злочину.


Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік





2018

Розгорнути 2018


12 Грудня

У рамках віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо одинадцяте інформаційне повідомлення, присвячене представнику «Розстріляного відродження», українському письменнику, літературному критику і публіцисту Валер’яну Львовичу Поліщуку (1897–1937).

Детальніше

Валер’ян Поліщук народився 1 жовтня 1897 р. у с. Більче Волинської губернії (нині Рівненської обл.) у селянській родині. Освіту здобував у місцевій школі, Луцькій (1911–1913 рр.) і Катеринославській гімназіях (1914–1917 рр.). Потім навчався в Ленінградському інституті цивільних інженерів та на історико-філологічному факультеті Кам’янецького університету. У 1918 р. очолював Боремельський волосний земельний комітет. З 1919 р. був членом УПСР, брав участь у повстанні проти Директорії УНР. У ці роки активно працював у пресі: у 1918 р. – редактором газети «Народна воля», секретарем журналу «Шлях», з 1919 р. – газети «Республіканець», у 1920 р. – редагував журнал «Думка» і газету «Більшовик», видавав альманахи «Гроно», «Вир революції».

У 1921 р. В. Поліщук переїхав до Харкова, де працював у газетах «Селянська правда», «Вісті», був засновником і редактором першого в Україні літературного радіоальманаху. Був членом літературних спілок «Гарт» і «Авангард», а також Спілки письменників України (від її заснування у серпні 1934 р.).

У 1920-х рр. В. Поліщук захопився авангардом, але не хотів долучатися до футуристів на чолі з М. Семенком. Він заснував власний авангардистський напрям в літературі, який називав «конструктивний динамізм» чи «спіралізм». В. Поліщук був енергійною творчою особистістю, яскравим ексцентричним героєм літературного життя України. Публічно письменник підтримував радянську владу, однак у своїх щоденниках і листах висловлював критичне ставлення до неї, описував реалії Голодомору на Харківщині, гнітючу атмосферу масових репресій 1930-х рр. проти літераторів.

В. Поліщук є автором понад 40 книжок віршів, поем, романів. Почав друкуватись у 1918 р. У 1921 р. видав перший роман у віршах «Ярина Курнотовська». Найбільш відомими є збірки поезій «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила» (1919), «Соняшна міць» (1920), «Вибухи сили» (1921), «Дума про Бармашиху» (1922), «Радіо в житах» (1923), «Геніальні кристали» (1927), «Пульс епохи» (1927), «Зеніт людини» (1930), «Шпаченя» (1933), «Вибране» (1960). Також варто відзначити драматичні поеми «Великий Хам» (1921) і «Адигейський співець» (1923), роман «Григорій Сковорода» (1929) та статті письменника, у яких він висловлював свої погляди на теорію літератури, щодо авангардизму і літературної дискусії 1925–1928 рр.

У листопаді 1934 р. В. Поліщук разом з М. Любченком, М. Кулішем, Г. Епіком, В. Підмогильним, Є. Плужником та ін. були заарештовані органами ДПУ за звинуваченням у «тероризмі» та приналежності до так званого Центру антирадянської боротьбистської організації. Він так і не визнав своєї вини та відмовився видавати «спільників». 28 березня 1935 р. засуджений Військовою колегією Верховного суду СРСР до 10 років виправно-трудових таборів на Соловках.

9 жовтня 1937 р. проти В. Поліщука було порушено другу кримінальну справу і окрема трійка Управління НКВС СРСР Ленінградської області засудила його до розстрілу за створення «контрреволюційної шпигунської терористичної організації «Всеукраїнський центральний блок»». 3 листопада 1937 р. письменник разом з сотнями інших в’язнів Соловків був розстріляний в урочищі Сандармох (Карелія, РФ).

До 1956 р. влада офіційно стверджувала, що В. Поліщук не був страчений у 1937 р., а помер від перитоніту 17 березня 1942 р., на підтвердження чого було видане фальшиве свідоцтво про смерть. У 1956 р. письменник був реабілітований посмертно за відсутністю складу злочину.


Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік.



6 Листопада

У рамках віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо десяте інформаційне повідомлення, присвячене представнику «Розстріляного відродження», українському поету, прозаїку та перекладачу Михайлу Гервасійовичу Йогансену (псевд. Майк Йогансен) (1895–1937).

Детальніше

Майк Йогансен народився 28 жовтня 1895 р. у м. Харкові у родині вчителя німецької мови. Його батько походив з Латвії, а мати була українкою. Освіту здобував у Третій харківській чоловічій гімназії та на історико-філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив у 1917 р. З болем сприймав події російсько-української війни, які розгортались у Харкові у 1918–20 рр. Під їх впливом почав писати українською.

У 1921 р. Майк Йогансен разом з іншими харківськими письменниками В. Сосюрою та М. Хвильовим видали «Наш універсал» – звернення до всіх митців із закликом відмежуватися від усіх існуючих мистецьких шкіл і напрямків та взяти участь у започаткуванні «ери творчої пролетарської поезії справжнього майбуття». У 1923 р. вони заснували Спілку пролетарських письменників «Гарт». У 1923–1926 рр. Майк Йогансен працював редактором у ВУФКУ (Всеукраїнському фотокіноуправлінні).

У 1925 р. письменник вийшов з «Гарту» і заснував літературне об’єднання ВАПЛІТЕ, яке вимушено саморозпустилося у 1928 р. У 1928–1931 р. очолював створену ним літературну організацію «Техно-мистецька група А» та видавав альманах «Літературний ярмарок» (1928–1930 рр.). З 1930 р. мешкав у харківському будинку письменників «Слово» у квартирі №12. Майк Йогансен був широковідомим не лише завдяки своїй творчості, а й винятковими здібностями до вивчення іноземних мов. У 1934 р. став членом Спілки письменників України.

Майк Йогансен є автором 8 збірок поезії та 14 прозових книг. Вірші почав писати у 1918 р. З 1921 р. публікувався в журналі «Шляхи мистецтва», збірниках «Жовтень» і «На сполох» під псевдонімами В. Вецеліус, М. Крамар. Першу збірку «Д'горі» видав у 1921 р. Відомими є збірки «Кроковеє коло» (1923), «Революція» (1923), «Доробок» (1924), «Ясен» (1929), «Ясен: Поезій книга друга» (1930), «Збірка вибраних віршів» (1930), «Поезії» (1933), написані у романтичному стилі.

У пізній період творчості Майка Йогансен зосередився на написанні прози (оповідань, балад, нарисів), поєднуючи її з поезією. Найвідомішими стали оповідання «17 хвилин» (1925), «Майборода» (1925), «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» (1930), «Оповідання» (1930), балада «Про війну і відбудову» (1933), нариси «Три подорожі» (1932), «Під парусом на дубі» (1933), «Кос-Чагил на Ембі» (1936), книги для дітей («Луб’яне решето» (1929), «Собака, що лазив на дерево») та підручник з теорії літератури «Як будується оповідання» (1928).

18 серпня 1934 р. Майк Йогансен був заарештований працівниками НКВС у харківському будинку «Слово» за звинуваченням у членстві в терористичній націоналістичній організації УВО, яка нібито ставила собі за мету повалення радянської влади шляхом влаштування терористичних актів проти високопосадовців. 26 жовтня 1937 р. Військова Колегія Верховного Суду СРСР засудила Майка Йогансена до розстрілу. 27 жовтня 1937 р. письменник був розстріляний у тюрмі НКВС у Києві. Місце поховання тіла невідоме. Символічна могила Майка Йогансена знаходиться на Лук'янівському кладовищі. Митець реабілітований посмертно. 20 березня 1958 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР на своєму засіданні скасувала вирок за відсутністю складу злочину.


Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік.



30 Жовтня

У рамках віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо дев’яте інформаційне повідомлення, присвячене представнику «Розстріляного відродження», українському письменнику і перекладачеві Валер’яну Петровичу Підмогильному (1901–1937).

Детальніше

Валер’ян Підмогильний народився 2 лютого 1901 р. у с. Писарівка на Дніпропетровщині у бідній селянській родині. Освіту здобував у Катеринославі (нині Дніпро): у Першому реальному училищі (1910–1917 рр.), Першій реальній школі (1917–1918 рр.) та Катеринославському університеті, який так і не закінчив через брак коштів. У 1920–1921 рр. працював вчителем у м. Павлоград, співпрацював з кількома видавництвами.

У 1921 р. переїхав до Києва, де працював бібліографом Книжкової палати. У 1921–1922 рр. через голод в Києві переїхав до Ворзеля, де викладав українську мову у школі. У 1921 р. одружився на актрисі Катерині Червінській. Після повернення до Києва у 1922 р. став брати активну участь у літературному житті міста: був членом «Аспису» (Асоціації письменників»), у 1924–1926 рр. – літературної групи «Ланка», яка з 1926 р. називалася «Марс». Товаришував з письменниками Б. Антоненком-Давидовичем, Г. Косинкою, Т. Осьмачкою, Є. Плужником. У 1925–1928 рр. брав активну участь у літературній дискусії, обстоюючи на різноманітних диспутах думку, що твори треба оцінювати за критерієм мистецької цінності, а не за тим, наскільки вони відповідають офіційній ідеології. У київський період життя (1922–1930 рр.) В. Підмогильний працював редактором видавництва «Книгоспілка», співредактором журналу «Життя і революція». Твори друкував у збірниках та журналах «Січ», «Життя і революція», «Червоний шлях», «Літературній газеті» та ін. Після виходу у 1930 р. у Москві російського перекладу роману «Місто» письменника виведено зі складу редколегій, а його твори майже не друкували.

У 1931 р. В. Підмогильний переїхав до Харкова. Впродовж харківського періоду творчості (1931–1934 рр.) він, не маючи змоги друкувати власні твори (окрім оповідання «З життя будинку»), займався переважно перекладацькою діяльністю (перекладав праці Вольтера, Д. Дідро, К. А. Гельвеція, Бальзака). В. Підмогильний почав писати ще в школі (пригодницькі оповідання для шкільної газети). В студентські роки публікувався у катеринославському журналі «Січ» (видав свої перші оповідання: «Важке питання» (1917) та «Гайдамака» (1918)). Першу збірку «Твори. Т. 1», що включала 9 оповідань, видав у 1920 р. Письменник надихався творчістю Дмитра Яворницького та Михайла Коцюбинського, намагався наслідувати їхній літературний стиль.

Під час перебування у Ворзелі В. Підмогильний видав цикл оповідань «Повстанці» (1921) та оповідання «Син» (1923), у якому описав голод 1921–1923 рр. З 1923 р. публікував оповідання в празькому журналі «Нова Україна», за що потім був звинувачений у контрреволюційній діяльності. У 1924 р. вийшла книга «Військовий літун», у 1925 р. – «Третя революція», у 1927 р. – збірка оповідань «Проблема хліба». У 1928 р. у Харкові опубліковано роман «Місто», що став першим в українській літературі урбаністичним твором та за своїм модерністським стилем разюче відрізнявся від традиційної для тогочасної літератури селянської та соціальної тематики.

8 грудня 1934 р. В. Підмогильний був заарештований НКВС за звинуваченням в участі у терористичної організації. На допитах своєї вини не визнавав. Проте 11 січня 1935 р. слідчі примусили його написати зізнання в тому, що він належав до групи письменників-націоналістів з 17 чоловік (Є. Плужник, М. Куліш, Г. Епік та ін.), які мали терористичні наміри щодо керівників партії. 29 березня 1935 р. виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР засудила В. Підмогильного до 10 років ув’язнення в Соловецькому таборі з конфіскацією майна. На Соловках він продовжував писати оповідання, повісті та листи до дружини.

3 листопада 1937 р. особлива трійка УНКВС переглянула вирок і засудила письменника до розстрілу. В. Підмогильний був страчений в урочищі Сандармох у Карелії разом з більш ніж 1000 в’язнів, серед яких були Лесь Курбас, Г. Епік, М. Зеров, М. Куліш. У 1956 р. письменник був реабілітований посмертно через відсутність складу злочину.

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік.



14 Вересня

У рамках віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо восьме інформаційне повідомлення, присвячене представнику «Розстріляного відродження», українському письменнику-байкарю і громадському діячу Сергію Володимировичу Пилипенку (літ. псевд. – Плугатар) (1891–1934).

Детальніше

Сергій Пилипенко народився 22 липня 1891 р. у м. Києві у родині народного вчителя. Після закінчення у 1909 р. Першої Київської гімназії вступив на історичний факультет Київського університету (відділ славістики). Брав активну участь у діяльності УПСР (Української партії соціалістів-революціонерів), членом якої був з 1908 р. У 1912 р. був відрахований за революційну діяльність і висланий з Києва. До початку Першої світової війни працював вчителем у м. Броварах. Влітку 1914 р. був призваний до російської армії та відправлений на фронт. Брав активну участь у боях, був тричі поранений та закінчив війну у званні капітана. Вів революційну пропаганду серед військових. Упродовж 1917 р. працював у Ризі редактором фронтової газети «Український голос». Після демобілізації у 1918 р. став одним з лідерів київського гуртка УПСР та редактором партійної газети «Народня воля». За участь у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського 3 місяці відсидів у в’язниці. На початку 1919 р. розійшовся в поглядах з лідерами УПСР щодо ставлення до радянської влади і став членом Комуністичної партії більшовиків. Працював редактором радянських газет «Комуніст», «Вісті», «Більшовик», завідував партійними видавництвами. Під час війни більшовиків проти денікінців командував бригадою Червоної армії. Після закінчення бойових дій редагував газету «Селянська правда», очолював видавництво «Книгоспілка».

У 1922 р. очолив створену ним спілку селянських письменників «Плуг» та редагував її журнал «Плужанин». Під час літературної дискусії 1925–1928 рр. був одним з основних опонентів М. Хвильового. Зачеплений його памфлетами, активно втрутився в дискусію рядом статей «Куди лізеш, сопливе, або українська воронщина», «Тов. Хвильовий у ролі літпопа», «Від агітації до пропаганди», у яких виступав за масовізацію літератури, поставив в один ряд письменників і робсількорів, закликав до створення класово чистої української літератури, яка б відповідала інтересам пролетаріату. Тим не менш, у результаті дискусії кількість членів «Плугу» скоротилась удвічі.

З 1930 р. С. Пилипенко мешкав у харківському будинку «Слово». У 1932–1933 рр. був директором Інституту Тараса Шевченка при Народному комісаріаті освіти. Там з членів «Плугу» сформував групу молодих дослідників літератури (Ю. Савченко, Г. Костюк та ін.).

C. Пилипенко видав 30 книжок байок та оповідань («Байківниця» (1922), «Скалки життя» (1925), «Під Черніговом» (1927), «Кара» (1927), «Байки» (1927), «Свині на дубі» (1932), «Анекдоти старого редактора» (1933). Також є автором низки літературно-критичних статей, які публікував на сторінках редагованих ним газет і журналів («Занепадництво у наших критиків», «По бурянах революції. Про Хвильового-новеліста», «Від агітації до пропаганди та ін.).

21 серпня 1933 р. Сергій Пилипенко постановою колегії ЦКК КП(б)У був виключений з партії як небільшовик «за спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів». 29 листопада 1933 р. був арештований після обшуку на квартирі у будинку «Слово». 23 лютого 1934 р. судова трійка рекомендувала застосувати щодо С. Пилипенка «найвищу міру соціального захисту». 3 березня 1934 р. колегія ОДПУ УРСР засудила письменника до розстрілу з негайним виконанням вироку. 30 квітня 1957 р. С. Пилипенко був реабілітований посмертно постановою Військового трибуналу Київського військового округу через відсутність складу злочину.

У 2007 р. видавництво «Смолоскип» видало «Вибрані твори» Сергія Пилипенка. До книги увійшли байки, статті, рецензії, прозові твори письменника. У 2017 році друком вийшли спогади дружини С.Пилипенка Тетяни Кардиналовської «Невідступне минуле» з продовженням, написаним доньками Асею і Мірталою, у якому було представлено низку цінних архівних документів, що зберігаються у ЦДАМЛМ України.

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік



30 Серпня

У рамках нового віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо сьоме інформаційне повідомлення, присвячене представнику «Розстріляного відродження», українському письменнику-новелісту і перекладачу Григорію Михайловичу Косинці (справжнє прізвище – Стрілець) (1899–1934).

Детальніше

Григорій Косинка народився 29 листопада 1899 р. у с. Щербанівка Київської губернії у бідній селянській родині, змалку допомагав батькам по господарству. Початкову освіту отримав у Краснянській земській школі. У 1908 р. родина виїхала на Далекий Схід у пошуках кращого життя, але через рік повернулася назад. Г. Косинка працював у маєтку пана. Після закінчення початкової школи у 1913 р. став волосним писарчуком у с. Красному. У 1914 р. переїхав до Києва, де працював реєстратором у земській управі та закінчив вечірні гімназійні курси.

У період визвольної боротьби служив рядовим у війську отамана Зеленого, за що був запроторений до Лук’янівської в’язниці, звідки був визволений «боротьбистами». Почав публікуватися в 1919 р. у їхній газеті «Боротьба», де вперше використав псевдонім «Косинка». У 1920 р. жив у тодішній столиці УНР м. Кам’янець-Подільському, але повернувся до Києва, де у 1920–1922 рр. навчався у Київському інституті народної освіти. Швидко став відомим серед київських письменників, виступав на вечорах літературних вечорах та зібраннях ВУАН.

У 1920 р. став членом літературно-мистецької групи «Гроно», куди входили М. Терещенко, Г. Нарбут, А. Петрицький та ін. На початку 1920-х рр. Г. Косинка працював редактором у журналах «Нова громада», «Всесвіт», секретарем Всеукраїнського фотокіноуправління, сценаристом на Київській кінофабриці, був членом літературного об’єднання АСПИС (1923–1924 рр.) та директором Київського і Харківського радіокомітетів. У 1924 р. одружився з Тамарою Мороз. Подружжя мешкало в одному з будинків на території Софії Київської. Їхнє помешкання стало місцем зібрань київських літераторів з групи «Ланка». Г. Косинка особливо товаришував з Тодосем Осьмачкою.

За життя Г. Косинки було видано 20 збірок оповідань і новел. Перші новели («Поліцай», «За земельку», «Під брамою собору») письменник опублікував у 1920 р. у збірнику групи «Гроно». Після її розпаду у 1922 р. видав першу збірку «На золотих богів», що принесла йому значне визнання. У 1920-х рр. друкувався у журналах «Червоний шлях», «Нова громада», «Життя і революція». Друга половина 1920-х рр. – період розквіту таланту Г. Косинки, час активної творчої праці і великої популярності серед читачів. Вийшли друком нові книги, найвідомішими з яких стали: збірки новел «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1928, 1929), оповідання «Мати» (1925), «За ворітьми» (1929). Невидані за життя автора твори були опубліковані у 1960–80-х рр. у збірках новел під спільною назвою «Гармонія».

З осені 1929 р., після того як перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор назвав Косинку «буржуазним націоналістом», письменнику було заборонено друкуватися. У 1931 р. цензура заборонила розповсюдження вже надрукованої збірки «Серце». Критики звинувачували його у розповсюдженні «куркульської ідеології» та «націоналізму». Тому він зайнявся перекладацькою діяльністю (переклав «Мертві душі» М. Гоголя) та написанням сценаріїв для кінофільмів.

У червні 1934 р. на конференції письменників, присвяченій успіхам колективізації, Г. Косинка виступив із запальною промовою, у якій заявив, що в умовах соціального замовлення і тиску з боку влади письменники не можуть творити. 4 листопада 1934 р. він був заарештований органами НКВС. Засуджений до розстрілу за звинуваченням у приналежності до терористичної організації. Г. Косинку розстріляли 15 грудня 1934 р. у Жовтневому палаці в Києві. 19 жовтня 1957 р. письменник був реабілітований посмертно Воєнною колегією Верховного суду СРСР у зв’язку з відсутністю складу злочину.

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік



26 Липня

У рамках нового віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо шосте інформаційне повідомлення, присвячене українському поету, перекладачу, літературознавцю Миколі Костянтиновичу Зерову (1890–1937).

Детальніше

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 р. у м. Зіньків на Полтавщині в родині вчителя. Навчався в Зіньківській школі в одному класі з П. М. Губенком (пізніше відомим як Остап Вишня). У 1903–1908 рр. здобував освіту в Охтирській та Першій Київській гімназіях. У 1909–1914 рр. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету Св. Володимира. З 1914 р. працював викладачем давніх мов у Златопільській гімназії. З 1917 р. вчителював у Другій Київській гімназії та викладав латину. У 1918–1920 рр. викладав українознавство в Архітектурному інституті, до 1920 р. редагував бібліографічний журнал «Книгарь». У 1920–1923 рр. працював у Баришівській соціально-економічній школі. З 1923 р. був професором української літератури Київського інституту народної освіти, одночасно викладав літературу у технікумі.

У 1923 р. М. Зеров став одним з лідерів літературної групи неокласиків. У 1925–1928 рр. разом з М. Хвильовим брав активну участь у «літературній дискусії» з приводу напрямків подальшого розвитку української літератури. Після червневого пленуму ЦК КП(б)У 1926 р. неокласики звинувачувалися у антипролетарських настроях, що стало початком тривалого періоду терору. М. Зерову була заборонена літературна і критична діяльність, тому у другій половині 1920-х рр. він займався літературно-історичними дослідженнями.

У лютому-березні 1930 р. М. Зеров виступав свідком на процесі Спілки визволення України. Він жив під постійною загрозою арешту і зазнавав цькування, йому було заборонено займатися творчою діяльністю. Самогубство М. Хвильового у 1933 р. стало великим ударом для нього. У 1934 р. М. Зеров був звільнений з університету та після смерті сина переїхав до Москви.

М. Зеров почав друкуватися у 1912 р. у журналі «Світло». У 1920 р., видав «Антологію римської поезії» та антологію «Нова українська поезія». Під час роботи у Баришівці опублікував першу збірку поезій «Камена» (1924 р.), зробив багато перекладів та писав сонети. У 1924 р. видав історико-літературний нарис «Нове українське письменство» та монографію «Леся Українка». В період літературної дискусії написав низку літературно-критичних статей і нарисів: «До джерел» (1926), «Наші літературознавці і полемісти» (1926), «Квітка й українська проза» (1928), «Літературна позиція Старицького» (1928), збірник статей «Від Куліша до Винниченка» (1929) та ін.

28 квітня 1935 р. М. Зеров був заарештований у Москві та звинувачений у «керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією». 9 липня 1935 р. у результаті жорстоких допитів М. Зеров змушений був визнати себе керівником т. зв. «групи Зерова» (М. Зеров, П. Филипович, А. Лебідь, М. Вороний, Л. Митькевич, Б. Пилипенко). Після річного перебування у Київській слідчій тюрмі навесні 1936 р. поет був засуджений до 10 років таборів та відправлений на Соловки (Карелія). 9 жовтня 1937 р. «справа Зерова» була переглянута особливою трійкою УНКВС. М. Зеров був засуджений до розстрілу і страчений 3 листопада 1937 р. у с. Сандармох (за офіційними даними, помер власною смертю 13 жовтня 1941 р. у таборі на Колимі).

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік



11 Червня

У рамках нового віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо п'яте інформаційне повідомлення, присвячене представнику «Розстріляного відродження», українському письменнику, громадському діячу Олесю Досвітньому (справж. Олександру Федоровичу Скрипаль-Міщенку) (1891–1934).

Детальніше

Олесь Досвітній народився 8 листопада 1891 р. у м. Вовчанську на Харківщині у багатодітній родині крамаря. Після закінчення місцевої школи працював писарем земської управи. Взяв активну участь у революційних подіях 1905 р., будучи кореспондентом київської газети «Рада», за що був звільнений з посади. Активно займався самоосвітою, що дало йому змогу у 1912 р. вступити на фізико-математичний факультет Петербурзького університету. У 1914 р. Олесь Досвітній був відрахований за поширення нелегальної літератури і участь у революційних гуртках. Він повернувся додому, де працював на цукроварні. Під час Першої світової служив штабним писарем Кавказького корпусу. За підбурювання солдатів до бунту був засуджений до розстрілу, але зумів втекти до Киргизстану. Потім жив у Китаї, Японії і США. Після революції 1917 р. повернувся в Україну.

У 1918-1919 рр. займався агітаційною роботою на користь більшовиків. Потім переїхав на Галичину, де очолював підпільну пропагандистську діяльність проти польської влади. У 1919 р. був заарештований, 7 місяців перебував у в'язницях Любліна і Варшави. Ці події стали основою роману «Нас було троє» (1929 р.). Після обміну полоненими у березні 1920 р. Олесь Досвітній повернувся в Україну, де працював політкомісаром і редактором комуністичних газет. З 1924 р. очолював Українське товариство драматургів та композиторів у Харкові. Потрапивши у нове оточення, що складалось з українських митців, Олесь Досвітній поступово змінював свої погляди.

Олесь Досвітній написав своє перше оповідання «Розкаяння» у 1920 р. у польській в'язниці. У 1924 р. видав збірку оповідань «Тюнгуй», яка принесла йому значну популярність. Він став членом літературних організацій «Гарт», «ВАПЛІТЕ», «ВУСПП», з 1932 р. – Спілки радянських письменників. У 1920-х рр. Олесь Досвітній перебував у центрі літературного життя України і видав низку оповідань та повістей: «Алай» (1924), «Американці» (1925), «Гюлле» (1926), «Нотатки мандрівника» (1929), «Сірко» (1930), «На той бік» (1931) та ін. Також письменник є автором романів «Американці» (1925), «Хто» (1927), «Нас було троє» (1929), «Кварцит» (1932).

У 1930-х рр. письменник був звинувачений за відхилення від методу соціалістичного реалізму в змалюванні дійсності і названий «ворогом народу». 19 грудня 1933 р. заарештований і засуджений за приналежність до української контрреволюційної організації. На допиті 20 грудня 1933 р. Олесь Досвітній визнав свою провину і написав заяву, у якій засудив свої злочини і просив дати йому змогу спокутувати провину відданою роботою на користь держави. Слідчий в обвинувальному висновку запропонував присудити підсудному 10 років трудових таборів, але на вимогу прокурора судова трійка 23 лютого 1934 р. засудила Олеся Досвітнього до розстрілу. 9 червня 1934 р. він був страчений.

У 1955 р., внаслідок перегляду кримінальної справи, постанова Колегії ОДПУ про засудження Олеся Досвітнього від 1934 р. була скасована. У 1956 р. письменник був реабілітований посмертно.



Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік


25 травня

У рамках нового віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо четверте інформаційне повідомлення, присвячене українському письменнику, поету, перекладачу, режисеру та громадському діячу Миколі Кіндратовичу Вороному (1871–1938).

Детальніше

Микола Вороний народився 6 грудня 1871 р. (н. с.) на Катеринославщині в родині ремісника. Навчався у Харківському, а потім – у Ростовському реальному училищах, звідки був виключений за поширення забороненої народницької літератури і 3 роки перебував під наглядом поліції. Йому було заборонено вступати до вищих навчальних закладів Російської імперії, тому він продовжив навчання на філософському факультеті Віденського і Львівського університетів.

У Львові М. Вороний познайомився з І. Франком, якому потім допомагав у виданні газет «Громадський голос» і «Радикал» та журналу «Зоря». У 1890-х рр. працював бібліотекарем і коректором у Науковому товаристві імені Шевченка, редактором журналу «Життє і слово» та режисером театру «Руська бесіда», став членом РУП. У 1897–1901 рр. був актором у трупах М. Кропивницького і П. Саксаганського. У 1901–1910 рр. працював у державних установах Харкова, Одеси, Чернігова. З 1910 р. М. Вороний жив у Києві, працюючи у театрі М. Садовського та викладаючи у театральній школі. У 1917 р. став одним із засновників Української Центральної Ради та Українського національного театру. У 1920¬1926 рр. жив у Варшаві і Львові, викладаючи в Українській драматичній школі. Після повернення до УРСР з 1926 р. викладав у Харківському музично-драматичному інституті, працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні.

Микола Вороний почав писати ще під час навчання в училищі. Свої твори публікував з 1893 р. (вірш «Не журись, дівчино» (інша назва – «Дівчині»). Друкувався у періодичних виданнях «Дзвін», «Сяйво», «Зоря», «Літературно-науковий вісник» та ін. У 1899 р. написав свій найвідоміший твір – поему «Євшан-зілля», у якій висвітлив тему необхідності усвідомлення людиною своєї національної приналежності. Перша збірка М. Вороного «Ліричні поезії» вийшла у 1911 р. у Києві. У 1913 р. була надрукована друга збірка «В сяйві мрій», у 1917 р. – третя «Євшан-зілля», у 1921 р. у Варшаві – збірка «За Україну!». М. Вороний також є автором низки мистецтвознавчих і театрознавчих статей і розвідок («Пензлем і пером», «Театральне мистецтво й український театр» (1912), «Театр і драма» (1913) та ін.), театральних рецензій та перекладів творів світової літературної класики на українську мову.

У 1934 р. Микола Вороний був арештований і звинувачений у шпигунстві на користь Польщі. 7 червня 1938 р. розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС в Одеській області. У 1957 р. Миколу Вороного реабілітовано посмертно у зв'язку з відсутністю складу злочину.

Інформацію підготував науковий співробітник відділу використання інформації документів, канд. іст. наук Ігор Резнік


20 квітня

У рамках нового віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо третє інформаційне повідомлення, присвячене представнику Розстріляного відродження, українському художнику, маляру-монументалісту, засновнику школи мистецтва «бойчукізм» Михайлу Львовичу Бойчуку (1882–1937).

Детальніше

Михайло Бойчук народився 30 жовтня 1881 р. у родині землероба. З 1898 р. навчався у Львові у малярській школі та в студії Ю.Я. Панькевича. Його талант помітив М. Грушевський. М. Бойчук на кошти Наукового товариства імені Шевченка та А. Шептицького був відправлений на навчання до Віденської і Краківської академій мистецтв. Закінчивши їх з відзнакою, він поїхав навчатися до Мюнхенської академії, а в 1908 р. – до столиці мистецького життя Європи – Парижа, де долучився до створення української громади. У Франції М. Бойчук вивчав твори Ренуара і Пікассо, а також народне примітивне мистецтво.

Художник вирішив наблизити мистецтво до народу, зробити його колективним надбанням шляхом розвитку монументального напрямку. Зібравши 1909 р. довкола себе групу митців-«бойчукістів» (його дружина С. Налепинська, М. Касперович та ін.), він почав відроджувати нове українське мистецтво, орієнтуючись на мистецькі традиції Київської Русі і Візантії. У 1910-1911 р. М. Бойчук навчався в Італії технічних прийомів у темпері та фресці. У 1911-1912 рр. жив у Львові, де виконував монументальні розписи храмів та реставрував ікони.

У роки Першої світової війни художник як австрійський підданий був депортований Росією в Арзамас. З 1917 р. він працював у Києві, був обраний професором новоствореної Української Академії мистецтв (у 1922 р. реорганізована в Інститут пластичних мистецтв, а в 1924 р., після злиття з Київським архітектурним інститутом – у Київський художній інститут (КХІ). М. Бойчук відновлював фрескові розписи Софійського собору (1919 р.) та Успенського собору в Чернігові (1924 р.), декорував Київський оперний театр (1919 р.), розписав з допомогою 200 митців Луцькі казарми у Києві (1919 р.).

Після утвердження радянської влади у КХІ довкола професора М. Бойчука згуртувалась обдарована молодь (І. Падалка, В. Седляр, О. Павленко, його брат Т. Бойчук та ін.). Митець разом зі своєю групою брав участь у монументальній пропаганді: розписував у 1920-30-х рр. пароплави, казарми, площі, театри, санаторії та створив 20 портретів державних діячів. Також у цей час він працював у жанрі графіки: створював обкладинки книжок, плакати, станкові твори, ескізи театральних декорацій для «Молодого театру» в Києві.

У 1925 р. у Києві виникла Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ, 1925–1932 рр.), до складу якої з 1927 р. входили і «бойчукісти». «Бойчукісти» відстоювали перевагу монументального мистецтва над станковим та пропагували впровадження мистецтва в побут. Він також проголосив національну своєрідність нового українського мистецтва, що суперечило соціалістичній теорії «єдиного радянського мистецтва». Зацькований критиками, митець у 1931 р. переїхав з Києва до Ленінградської академії мистецтв, а в 1932 р. – до Харкова.

У 1926-1927 рр. М. Бойчук з дружиною та учнями І. Падалкою та В. Седляром подорожували ФРН, Францією, Італією, пропагуючи свої ідеї. Саме ця поїздка стала підставою для звинувачення митців у «шпигунстві та участі в контрреволюційній організації». 25 листопада 1936 р. НКВС арештував М. Бойчука, а 13 липня 1937 р. він та його учні були розстріляні в Києві. Всі монументальні твори «бойчукістів» було знищено, фрески заштукатурені.














27 березня

У рамках нового віртуального проекту «Архів-музей на допомогу вчителям» розміщуємо друге інформаційне повідомлення присвячене українському поету, прозаїку, громадському діячеві Івану Багряному.

Український поет, прозаїк, громадський діяч Іван Багряний (Іван Павлович Лозов’ягін) народився 2 жовтня 1906 р. у м. Охтирка Харківської губернії у родині муляра. Освіту здобував у церковній та вищій початковій школах. З 1920 р. вчився на слюсаря у профтехшколі та в Краснопільській художньо-керамічній школі. З 1922 р. працював замполітом на цукроварні, окружним політінспектором міліції, вчителем малювання. У 1925 р. вийшов з комсомолу і подорожував Донбасом, Кримом, Кубанню, спостерігаючи за життям народу, працював ілюстратором у газеті «Червоний кордон», у якій друкував перші вірші. 1925 р. видав у Охтирці збірку оповідань «Чорні силуети», де змалював тяжке життя українців.

Детальніше

У 1926 р. Іван Багряний вступив до Київського художнього інституту та перейшов зі спілки «Плуг» до опозиційної спілки «МАРС», де зблизився з В. Підмогильним та Є. Плужником. У 1920-х рр. працював і активно друкувався у журналах «Всесвіт», «Глобус», «Червоний шлях», видав збірку віршів «До меж заказаних» (1929), поеми «Вандея», «Монголія», п’єсу «Бузок». Його поеми «Ave Maria» (1929 р.), «Тінь», «Батіг» та роман «Скелька» (1930 р.) були піддані нищівній критиці і заборонені, а він названий «співцем куркульської ідеології» та змушений був покинути інститут.

16 квітня 1932 р. Іван Багряний був заарештований у Харкові за «проведення контрреволюційної агітації» через ці твори, рік пробув у одиночній камері тюрми ГПУ. У жовтні 1932 р. на 3 роки відправлений до спецпоселень Далекого Сходу. За спробу втечі термін покарання продовжили на 3 роки (до 1937 р.), які він провів на будівництві БАМу. Після повернення в Україну та одруження був знову заарештований у червні 1938 р., звинувачений у керівництві націоналістичною контрреволюційною організацією і сидів у Харківській в’язниці УДБ-НКВС. Вини Іван Багряний не визнав, а в квітні 1940 р. був звільнений через брак нових доказів його антирадянської діяльності. Хворий і знесилений, він повернувся до Охтирки.

З початком війни став членом підпілля на Галичині, малював агітаційні плакати і карикатури, писав патріотичні пісні, а також долучився до створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР, 1944 р.) і написання її програми. У 1944 р. він написав у Тернополі свій найвідоміший роман «Тигролови» та поему «Гуляй-Поле». У квітні 1945 р. перебував у Карпатах разом з іншими членами УГВР та під час наближення радянських військ виїхав до Загреба (Хорватія).

У 1945 р. емігрував до Німеччини, рятуючись від насильницької репатріації, проти якої видав у 1946 р. брошуру «Чому я не хочу повертатися до СРСР?», де виклав політичну декларацію прав людини і засудив геноцид українського народу. З 1948 р. очолював Виконавчий орган уряду УНР в екзилі, був заступником Президента УНР, редагував газету «Українські вісті». У 1950 р. видав автобіографічний роман «Сад Гетсиманський», де описав роки заслання і тортур.

Іван Багряний є автором 11 поем, 10 оповідань, 3 п’єс («Бузок», «Морітурі»), 4 збірок віршів («До меж заказаних» (1929), «Золотий бумеранг» (1946)), 7 романів («Скелька», «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Маруся Богуславка», «Людина біжить над прірвою та ін.), 2 повістей («Розгром», «Огненне коло») та низки статей.

У 1963 р. діаспора висувала його на здобуття Нобелівської премії за визначні романи про ГУЛАГ – «Тигролови» і «Сад Гетсиманський», що були видані багатьма мовами світу і мали великий резонанс, але смерть автора завадила цьому. За них у 1992 р. митцеві присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка.

Іван Багряний помер 25 серпня 1963 р., похований у м. Новий Ульм (ФРН).













23 лютого

На виконання указу Президента України №580/2015 від 13.10.2015 р. «Про Стратегію національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016-2020 рр.» ЦДАМЛМ України започатковує новий віртуальний проект «Архів-музей на допомогу вчителям», який передбачає періодичне розміщення на власних інформаційних ресурсах ЦДАМЛМ України інформаційних повідомлень про видатні постаті ХХ ст., що відіграли виняткову роль у становленні державо творчих і культурно-мистецьких процесів в Україні та чиї фонди зберігаються у ЦДАМЛМ України. Перший блок інформаційних повідомлень репрезентує знакові постаті представників інтелігенції, що належать до «Розстріляного відродження».

Детальніше

Борис Антоненко-Давидович (справжнє прізвище Давидов) народився 5 серпня 1899 р. у с. Засулля Сумської обл. у сім'ї залізничника. Дитинство провів на території сучасної Росії, у 15-річному віці втратив батька. Середню освіту здобув у Охтирській гімназії, яку закінчив у 1917 р. Потім навчався у Харківському та Київському університетах, але закінчити їх не зміг через революцію. У 1917 – 1920 рр. служив у арміях УНР та Директорії. У 1920-х рр. очолював відділ освіти Охтирського району, працював у відділі культури газети «Пролетарська правда» та в журналі «Глобус», а також брав активну участь у літературній дискусії 1925 – 1928 рр. щодо завдань нової радянської літератури.

Борис Антоненко-Давидович почав писати ще під час навчання в гімназії, був членом літературної організації «Ланка». У ранній період творчості (1923 – 1933 рр.) видав 14 прозових творів, написаних у ліро-драматичному («Запорошені силуети» 1925 р., «Синя волошка» 1927 р.) та неореалістичному («Печатка», «Тук-Тук») стилях. Він був суворим реалістом, критично змальовував дійсність. Переслідування письменника владою розпочались після виходу повісті «Смерть» у 1928 р., де зображено процес витравлення національної свідомості в української інтелігенції. Романи «Січ-мати» і «Борг» були заборонені до друку, а автор звинувачений у «націонал-шовінізмі».

2 січня 1935 р. він був заарештований через відмову зросійщувати словники української мови. За сфабрикованою справою засуджений до страти, що була замінена на 10 років таборів. Повернувся з таборів Сибіру у 1946 р., але був заарештований вдруге і засуджений до довічного заслання в Красноярському краї. За уславлення української мови і культури його ім'я було заборонено згадувати, а всі твори – вилучені.

У 1956 р. письменник був реабілітований і повернувся до Києва, де розпочався другий період його творчості (1957 – 1984 рр.). Були надруковані роман «За ширмою», твори «Слово матері», «Золотий кораблик» та ін., збірки статей і нарисів, літературознавчі й мовознавчі праці («Як ми говоримо», «Про що і як» та ін.). Загалом письменник видав 20 книжок. Але з 1971 р. за зв'язки з дисидентами йому було заборонено друкуватися і він, позбавлений можливості заробітку, до кінці життя писав «у стіл». Помер 9 травня 1984 р. у Києві.

За збірку художньої прози «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки» Б. Д. Антоненко-Давидовича у 1992 р. посмертно було обрано лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка.

В онлайн-режимі пропонуємо ознайомитися з документами Б. Д. Антоненка-Давидовичаз його особового фонду, що зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України: індивідуальним фото письменника 5 серпня 1962 р.; фото з дружиною та сином у Сибіру (1950-ті рр.); автографом повісті «Живи!» (1953-1957 рр.).












Мова сайту:













Цифровий архів ЦДАМЛМ України